Мама ніколи нас з сестрою не любила. А може, вона просто не вміла проявляти свою любов. Вона постійно пила, взагалі не турбувалася про нас. Отак ми і росли серед постійних квартирних п’янок та в оточенні людей, від яких жахливо пахло.
Декілька раз ми втікали до бабці, але та нас постійно виганяла. І в один день нас віддали в притулок. Мама сама віддала – це найбільш болюче. Так в 5 років я опинилася зовсім сама. Спершу в дитбудинку, а після – в інтернаті.
Найбільша образа на маму була за те, що вона ніколи не пам’ятала про мій День народження. На одне із моїх днів народжень я її запитала: “Мам, а ти нічого не забула?”. А вона мені: “Ой, точно, в тебе День народження! Вітаю!”. Я не хотіла ніяких подарунків. Мені просто хотілося, щоб мама обійняла, поцьомала і сказала “Вітаю!”. Та я не пригадувала, щоб вона хоч колись мене пригортала і казала, що любить. Від цього мені було дуже образливо.
Тато хотів забрати мене до себе. Тільки мене, бо сестра від іншого батька. Але сталося так, що тато відсидів у в’язниці замість мами. От він і не мав права забрати мене з закладу опіки. Він лише приходив відвідувати мене, хоч мама і забороняла нам бачитися. Пам’ятаю, якою я була щасливою, коли тато приходив в інтернат. Це мої найбільш приємні спогади з дитинства.
Я не була готовою до самостійного життя поза інтернатом
В інтернаті я вчилася до 9-го класу. Потім поступила в ліцей на швею і провчилася там 3.5 роки. На другому курсі мою маму позбавили батьківських прав і тоді я стала сиротою.
В перші роки після інтернату було дуже складно. На початку до мене приходила сестра і варила мені їсти. Потім я сказала собі, що мушу вчитися сама і все вийде. Перші спроби були невдалими: згорала цибуля, розварювалися макарони, пригорала гречка. Але з часом навчилася готувати, голодною ніколи не була. А на вихідні мені давали пайок з ліцею.
Ще я вчилася спілкуватися з іншими. За роки життя в інтернаті я звикла до обмеженого кола людей. А в ліцеї всі нові: студенти, викладачі. Як з ними почати говорити, я не знала. Зрозуміла, що сама мушу навчитися спілкуватися, бо ніхто інший мене не навчить. Зараз уже такої проблеми нема і можу спокійно познайомитися чи підтримати розмову.
Користуватися грошима та планувати бюджет також вчилася самостійно. Найлегше було писати список і купувати продукти за ним. Так грошей завжди вистачало і не тратила їх на необдумані покупки.
З маленькою дитиною на руках я не знала, що буде далі
Під час останнього семестру в ліцеї я була в очікуванні донечки. Ходила вагітна на пари, сама написала дипломну, захистила її на восьмому місяці. В березні народила донечку. Назвала її Іриною. Щаслива, хоч ця вагітність і не була запланована.
Перший час я жила в свого хлопця – батька Іринки. Але мала дуже складні відносини з його мамою. Вона погано до мене ставилася і була лицемірною. На жаль, хлопець більше підтримував позицію мами, а не мою. Я вирішила піти. Вони кликали мене назад, але я дала собі слово, що туди більше не повернуся. Звісно, мені було складно з маленькою дитиною. Я не знала, що буде далі.
Коли Іринці виповнилося пів року, я переїхала в центр матері та дитини. Близько року ми писали різні листи, заяви та звернення, щоб отримати власне житло. Хороші люди допомогли мені знайти спонсорів, які оплатили 30% від вартості квартири. Інші 70% дала держава.
Поки я чекала на квартиру, довелося переїхати в інший соціальний центр, де можна бути з старшими дітьми. Мені там дуже сподобалося. До дівчат було привітне ставлення, нас вчили, як бути мамою і займатися розвитком дитини. Нам створили всі умови, але були строгі правила поведінки. Потрібно було показувати, що ти чогось навчилася і чогось досягла. Там я прожила пів року, а вже потім переїхала у власну квартиру.
Власна квартира стала новою щасливою сторінкою мого життя
Коли я почала жити у власній квартирі, то спершу не розуміла, за що братися, де що шукати, як розв’язувати побутові проблеми. Було дуже складно. Зараз звикла, тому легше. Живу тут уже півтора року, але й досі не вірю, що це все моє. Не віриться, що вранці я можу спокійно прокинутися, мене ніхто не буде виганяти, ніхто не скаже нічого поганого, не треба перед кимось звітувати. Часом кажу сама собі: “То ж все твоє!”. Усміхаюся, беру донечку на руки й відчуваю щастя.
Через деякий час ми з Ігорем помирилися. Донька дуже хотіла бачити тата, тож я вирішила переступити через свою гордість. Ми почали жити разом, але я поставила йому умову: або ти з нами, або ти з мамою. Він обрав нас. Згодом з’явився наш синочок Максимко. Діти тата дуже люблять.
Бог відкрив для мене дар материнства
Якось я розговорилася з сусідкою про дітей з інтернату. Вона б хотіла взяти дитину, але боїться через гени. Я сказала їй: “Знаєш, Юля, в мене мама алкоголічка, а в баби злий характер. Якою буде людина залежить не від генів, а від самої людини. Якщо вона захоче змінитися, стати на ноги, створити сім’ю, то зробить все для того, щоб не бути такою, як батьки”.
Колись я не любила дітей. Думала, що в мене їх ніколи не буде. Коли Іринка народилася, я спершу навіть не хотіла підходити та брати її на руки. Я ніколи не бачила, як має себе поводити мама. Материнські почуття в мені прокинулися не одразу.
Я молилася Богу, щоб Він дав мені розуміння і відчуття, що це моя дитина. Щоб я її прийняла і змогла відчути всю силу материнської любові. І так сталося. Заради Іринки та Максимка я готова віддати все, лиш би вони здорові були біля мене. Зараз я можу назвати себе щасливою людиною. Найбільше моє щастя – це те, що не купиш за гроші. Це материнство.
Я бажаю тобі завжди залишатися людиною, що б не сталося. Слухай своє серце. А як потрібно, то не бійся просити про допомогу. І просто не забувай, що є люди, які тебе люблять.
Підтримую кожного. У Вас усе вийде!
Марта
*І’мя та фото змінено з метою безпеки