Я змалку любила малювати. Батьки віддали мене в художню школу, і це мій найприємніший спогад з дитинства. Спершу мені не дуже виходило. Але за декілька років у мене вже були хороші результати. Пам’ятаю, як під час літньої практики вчитель підійшов і похвалив мене. Це було неймовірно приємно і означало, що я таки навчилася малювати. Я дуже пишалася собою.
Зміни в наше спокійне життя принесла війна
Ми жили в Донецьку. Крім мене батьки виховували ще молодшу сестру і старшого брата. Мама мала бізнес, пов’язаний з фітнесом. Тато також вів підприємницьку діяльність. Тому з фінансами проблем не було ніколи. Крім того, батьки дійсно для нас дуже старалися і допомагали з навчанням.
Я б ніколи не могла повірити, що мої батьки колись розлучаться. Але це життя і трапляється різне. Виявилося, що тато зраджував з близькою подругою сім’ї. Це і стало причиною. Розлучення батьків ми сприйняли дуже боляче.
Був 2014 рік, починалася війна на сході. Якось вночі молодша сестра почула постріли, дуже злякалася і розбудила маму. Вона розплакалася і не могла нічого сказати. Мене з братом не будили, а про все розказали вже вранці. Як ми потім з’ясували, стріляли в сусідньому селі.
Мама одразу вирішила забрати нас з Донецька. Разом з молодшою сестрою ми переїхали до Львова. Брат залишився з татом і його новою дружиною.
Нове життя ми розпочали в новому місті
Нас з сестрою переїзд не лякав, нам навпаки хотілося до Львова. Ми мріяли про це місто, бо бачили його тільки на фотографіях. Тому мені зовсім не було гірко на душі, коли ми покидали рідний Донецьк.
А для мами це був дуже важкий період. Вона довго не могла зібрати себе до купи. У неї з’явилися проблеми зі здоров’ям, почалися депресії, стреси. Я лише зараз можу уявити, як мамі було складно самій з дітьми їхати в нове місто, де ти майже нікого не знаєш. Зараз наше життя налагодилося, і, я вважаю, що мама зробила все правильно.
Перший час ми жили в гуртожитку. Нам дали хорошу невелику кімнату, за яку ми не платили. Про це потурбувалася мамина подруга. Але коли мама знайшла роботу, ми переїхали звідти. За пів року ми переїжджали ще 3 рази. Звісно, було незручно їздити туди-сюди. Але через кілька років ми вже жили на постійній квартирі.
Маленькими кроками я йшла до результату
З часом знайшла і хороших друзів. У львівську школу я перейшла у 6-у класі. Однокласники мене дуже добре сприйняли. Навіть вчили львівським словам, яких я раніше не знала. Може здаватися смішно, але для мене ось ці слова “канапка”, “пательня”, “зимно” дійсно були новими. З мовою також було просто, бо в Донецьку я ходила в україномовну школу, за що вдячна своїм батькам. Жодної дискримінації, що я східнячка, не було.
Разом з сестрою ми відвідували кризовий центр у Львові. Я дуже рада, що ми туди потрапили. Там були діти з набагато гіршими сімейними ситуаціями, ніж моя. Я зрозуміла, що у мене все не так і погано, як здавалося. В інших дітей батьки були залежними від куріння, алкоголю. Били їх, знущалися, а діти тікали з дому і жили на вулиці. Є набагато гірші ситуації, ніж просто розлучені батьки.
Кілька разів у мене були конфлікти з іншими дітьми з кризового центру. Вони мене принижували, а я брала все дуже близько до серця. Це переросло у велику невпевненість у собі. Я боролася з нею досить довго. Мені дуже сильно допомагала мама, підтримувала мене і ділилася своїм власним досвідом.
Також мене дуже надихали та підтримували знайомства з новими цікавими людьми. Я брала участь в різних таборах, а також записалася на курс англійської мови. Треба було переступити через себе, говорити, ще й іноземною мовою. З кожним разом ставало все легше, і я бачила свої маленькі успіхи. А наприкінці навчання оглянулася і побачила просто величезний результат! Завдяки цьому зрозуміла, що я абсолютно нормальна і стаю більш впевненою в собі, можу вільно висловлюватися. Насправді, ніхто не може тобі допомогти, якщо ти сам не хочеш змінитися.
Я зрозуміла, що хочу допомагати іншим дітям
Вихователі в центрі також нам допомагали. Вони запрошували психологів та людей, які могли нас підтримати. Все це підштовхнуло мене до того, що я також захотіла займатися з дітьми і якось їм допомагати.
Зараз я маю підробіток: готую діток до школи й займаюся їхнім загальним розвитком. Хочу продовжувати цю справу. Є попит і я знаю, як ще краще розвинути цей напрямок.
А ще вчуся на дизайнера. Правда не впевнена, що ним стану. Мені дуже подобається працювати руками, а зараз дизайнування все в комп’ютері. Це мені не подобається. Але я люблю малювати, тому хочу розвиватися в цьому. Мрію про свою маленьку справу. Звісно, після завершення навчання.
З волонтерами “Турботи в Дії” я знайома вже 3 роки. І хочу сказати їм величезне “дякую” за все, що вони робили для нас. Дивлячись на них мені так само хочеться допомагати іншим від щирого серця! Їхні табори, заняття, розмови – це все дає свої плоди. Можливо, помітні не одразу, але з великим впливом на дітей. Я радію, що в нас є волонтерська команда і ми разом допомагаємо іншим діткам.
Зараз я стараюся ловити момент
Якби я могла щось змінити у своєму минулому, то менше лінувалася. Зараз розумію, скільки часу втратила на комп’ютерні ігри та телевізор. Тому стараюся використовувати свій час з користю і є відкритою на всі можливості. Бо час летить швидко.
Навколо мене є люди, які знають значно більше, більше читають, легко розказують цікаві історії та дотепно жартують. Я не хочу відставати та прагну бути такою ж.
Навіть якщо Ви з кризової сім’ї, це ще не кінець світу. Треба розуміти, що все залежить тільки від Вас самих. Ви виростете і станете на ноги, якщо самі цього захочете. Головне знайти себе і зрозуміти, що Ви хочете досягти. А також просто почати щось робити. Це складно, але зробити перший крок треба. Коли зробите, то далі буде простіше. Життя подарує Вам потрібних людей і найкращі можливості.
Просто знайте, що Ви не самі!
Аня
* Ім’я та фото змінено з метою безпеки