Мій тато був контрабандистом. Це були 90-ті роки, тому, напевне, в той час це так не називалося. Одного дня між ним та його спільниками виникла суперечка. Вони щось не поділили і тата просто вбили.
Від бабусі я дізнався, що в інтернат мене віддали майже одразу. Мама з новим чоловіком переїхали в Кривий Ріг, а брат залишився з бабою.
Я дуже добре пам’ятаю своє перше враження в дитбудинку. Це повна розгубленість. Спершу мене відправили в ізолятор, щоб взяти аналізи та оцінити рівень здоров’я. Після цього мали б приєднати до певної групи мого віку. Але вони чомусь не знали, в яку групу мене віддати. І ось я маленький ходив коридорами. Плакав, бо не розумів, куди мені йти. Заходив в одну групу, – мені казали: “Ти не тут”. Заходив в іншу і чув: “Ми не знаємо, хто ти. Йди звідси”. Думаю, що з самого початку заклад не був готовий організовано приймати дітей.
Я хотів зрозуміти, чому маю слухатися вихователів. Але мені ніхто нічого не пояснював
Мені було складно влитися в колектив. Практично весь час ми проводили з дітьми, бо дорослі приходили і йшли. Час від часу групи перемішувалися, діти мінялися. Постійно треба було притиратися до нового колективу, а це складно.
Серед інших дітей я старався не виділятися, не привертати увагу. За заявлену самооцінку потім треба було відповідати перед усіма. Не те щоб я це усвідомлював маленьким. Воно мені прояснилося само собою.
З вихователями я теж не ладив. Мені хотілося зрозуміти, чому я маю їх слухати. А вони не розуміли мене і просто казали робити те, що скажуть. Вихователі проводили для нас заняття, ігри, заповнювали якісь свої методички. Але це все було марно. Бо дитина, обділена любов’ю, просто не може розуміти їхні наміри та розділяти їх.
Вигризати своє місце під сонцем доводилося кулаками
Спільнота в інтернаті дуже специфічна. Тут всі один на одного злі. Батьків немає, нема кому заступитися, витерти сльозу. Тому кожен з дітей намагався показати іншим свою важливість. Іноді б’єш ти, іноді сам отримуєш удари. Це нормальна ситуація і просто невід’ємна частина життя в інтернаті.
Ще пам’ятаю періодичне бажання щось собі купити. Якусь маленьку дрібничку, жуйку чи наклейку. А можливості такої не було. От тоді прокидалася ще й внутрішня злість. Злість на те, що в мене немає батьків і постійно доводиться гризтися з іншими дітьми за своє місце під сонцем.
Зі сторони працівників закладу також відчували злобу, але словесну. Їм платили невелику зарплату, зацікавлення в нашому розвитку в них не було. Про любов та повагу до нас мова не йшла взагалі. Ми не раз чули в свою сторону, що ми всі майбутні повії, бандити й будемо сидіти в тюрмі. Однозначно, це нікого не мотивувало і було дуже неприємно таке чути.
Я б хотів, щоб система в інтернаті змінилася
Були люди, які намагалися бути добрими до нас та проявляти турботу. Але в інтернаті вони протримувалися максимум пів року.
З книжки “Системне мислення” я запам’ятав цікаве твердження: немає сенсу міняти окремих працівників, треба повністю міняти цілу систему. Люди, які потрапляють в систему, не можуть на неї сильно вплинути. А з часом вони або змінюються під систему, або випадають з неї. Так ставалося і з хорошими працівниками в нашому інтернаті. Спершу вони мали благі наміри, хотіли боротися зі старими методами. Але через тиск колег та нерозуміння дітей вони звільнялися самі, або їх звільняли.
В останніх класах інтернату я хотів трішки підзаробити під час літніх канікул. Знайшов роботу через оголошення, пройшов співбесіду. Сказали виходити з понеділка. Розказав про це адміністрації школи. А вони одразу заборонили. А чому, не пояснили зовсім. Дивна історія.
Думаю, треба міняти цілу інтернатну систему. Але все ж найкраще для дитини – це сім’я.
Після випуску довелося вчитися звичайним побутовим речам
Після 11-го класу я вступив в університет. Обрав одну з економічних спеціальностей. Але тільки через те, що послухав пораду знайомого, а сам зовсім не розумів ринок праці.
Нормальної профорієнтації в інтернаті не було. Застарілі методички, застаріла інформація, працівники, які зовсім не зацікавлені в тому, щоб в дітей було успішне майбутнє. Замість підтримки нам казали: “Давай, випускайся. Тобі нема сенсу кудись поступати, ти все одно станеш ніким”.
Та більшою проблемою виявилося те, що після випуску я був зовсім не пристосований до життя поза інтернатом. Нам готували їжу, роздавали одяг. Ми не задумувалися, звідки це все береться. Я навіть не бачив свої документи, не знав, як підписувати якісь папери. Тільки в 14 років придумав собі підпис, розписався про отримання паспорта і все.
А на побутовому рівні виявилося немало таких проблем, про які нам ніхто і не намагався розказати.
Не бійся пробувати щось нове і чогось досягати
В житті доведеться багато трудитися, щоб щось мати і чогось досягти. Але так і має бути. Те, що дається легко, часто веде до чогось поганого. Остерігайся цього.
І ще. Не звертай увагу на людей, які кажуть, що ти станеш ніким і нічого не досягнеш в житті. Бо якщо їм повірити, то і справді нічого не вийде.
А я вірю у себе і вірю в Вас.
Сергій
*Ім’я та фото змінені з метою безпеки
