Як би це дико і дивно не звучало, та в мене немає позитивних спогадів з дитинства. Воно було не таким, як в більшості дітей. Я навіть не маю жодних дитячих фотографій і не знаю, як виглядають мої родичі.
Ми були достатньо забезпеченою сім’єю, жили в Дніпрі. Та коли мені було десь 4 роки, мого тата вбили бандити. Ми з мамою переїхали до маленького села. Згодом в мами з’явився другий чоловік. З вітчимом в нас були хороші стосунки. Він підтримував мене і допомагав з навчанням.
Не знаю чому, але вітчим почав вживати алкоголь. Дійшло до того, що однієї ночі він перерізав собі вени. Було дуже моторошно на це все дивитися. Мама вирішила більше з ним не бачитися. Зараз він живе своїм життям. І, правду кажучи, я не знаю, що з ним.
В Дніпрі нас чекала пограбована квартира
Ми переїхали назад в Дніпро. Зайшовши в квартиру просто завмерли з жаху. Виявляється, нас повністю обікрали. Винесли все, навіть меблі.
Почався дуже важкий період в нашому з мамою житті. Ми збирали і здавали макулатуру, щоб хоч якось вижити. А ввечері поверталися в порожню квартиру. Було відчуття, що ми опинилися на вулиці.
Через певний час мама зустріла нового чоловіка. З ним ми теж жили і ночували де прийдеться. Цей чоловік спровокував маму до крадіжки. Нас затримала поліція. Я ночувала декілька днів у відділку, а маму посадили.
В дитячому будинку я прожила з 8-и до 15-и років
Мене віддали в дитячий будинок. З дітьми ми всі були як одна велика сім’я, стояли горою один за одним. В нас були свої неписані правила. Наприклад, не можна було говорити погано про чиюсь маму. Якою б вона не була, якою б не була причина попадання в інтернат, ніхто не мав права ображати батьків.
Система і цінності дитячого будинку не сприяли нашому розвитку. Вже не говорячи про те, щоб навчитися побудувати власну сім’ю чи якийсь бізнес. Важко було мати свою точку зору, сформувати думку і відстоювати її. Я була дуже соціальною дівчиною, любила спілкуватися. Але через свою м’якість мені легко нав’язували чужу думку і вказували, як жити.
Не можна було просто поплакати, бо це когось нервувало. Як людина, ти не мав права на емоції, самовираження чи підтримку. Бо по факту, ми й не мали до кого йти за підтримкою. Всі були в такій же ситуації, як і ти.
Більше щастило дітям, в яких були адекватні родичі. Крім передач, вони могли підтримати, допомогти, дати життєву пораду чи контакти спеціаліста.
Якщо таких людей не було, то часто все відбувалося за найгіршим сценарієм. Особисто знаю випускників інтернатів, які потрапили в кредитні ями, почали займатися проституцією чи вживати наркотики.
Були випадки сексуального насилля
В нашу школу ходили і звичайні діти. Це один з плюсів, бо ми могли побачити, як живуть інші діти, перейняти від них якийсь досвід.
Одного дня після уроків я сиділа за партою і займалася своїми справами. До мене підійшов хлопець і намагався засунути руку під спідницю. Я зразу різко відкинула його руку і почала захищатися. Він все сприймав несерйозно і казав: “Ти що не хочеш спробувати, мала?”. Я не на жарт злякалася, але завжди була категорична до таких речей.
Через певний час ми грали якусь спільну гру, цей хлопець теж там був. Я його ненароком легко заділа, впевнена, йому навіть боляче не було. А він мене вдарив так сильно, що я аж відлетіла. Це була його помста.
І дівчата в таких ситуаціях постійно. Сьогодні хлопець лізе тобі у труси, а завтра може вдарити. І ти ніколи не відчуваєш ні толерантності, ні захищеності, ні поваги до особистих кордонів.
Жодного виховання в нас не було: хлопців не вчили, як себе поводити з дівчатами, а дівчат не вчили, як себе захищати. Поки вихователі були десь там, то в наших кімнатах відбувалися різні речі. Бувало таке, що я стояла “на шухері”, поки хлопець з дівчиною займалися сексом. Гірше було, коли дівчата приходили вагітними від працівників місцевих будівельних компаній. А це було уже серйозно.
Не можу сказати, що до мене було якесь сильно фізичне чи моральне насилля. Але, безперечно, цей період наклав відбиток на мій характер і психіку.
Я мала велике бажання допомогти своїй мамі
У мене була ціль поступити в університет і знайти достойну роботу. Я сама собі вибудувала режим. Було складно, особливо коли друзі кликали на вечірки, а я сиділа і вчилася. Таких людей, як я, в групі було мало. Але ми були підтримкою одна одній. Викладачі також не допомагали. Надіятися треба було тільки на саму себе. Розуміла, що або зараз, або ніколи.
Мені пропонували жити в досить багатій прийомній сім’ї з Франції. Але я відмовилася, бо для мене це була би зрада рідної мами. Вона мала от-от вийти з тюрми і забрати мене.
Але в один момент я відчула, що вона більше до мене не приїде. Я це навіть сказала своїм друзям. Так і вийшло. Мама померла перед Новим роком, коли всі діти чекають подарунків і свята. Та я була готова.
Університет закінчила з червоним дипломом
У 16 років мене всиновили. Між нами був зв’язок, я відчувала, що мені комфортно з цими людьми. Зараз я називаю їх “мамою” і “татом”. Між нами довіра і відкритість. Я старалася їх не розчарувати та знала, що вони багато роблять для мене.
Завдяки старанням і підтримці батьків університет я закінчила з червоним дипломом. Вчителі з інтернату кажуть, що це просто виключення. Я ще досі підтримую контакт з ними та деякими подругами. Було б добре, якби вчителі в дитбудинках підтримували і розвивали таланти дітей. А не казали, що з тебе нічого не вийде.
В 20 років я створила свою сім’ю і підтримую дуже хороші міцні стосунки з батьками. Вони сформували у мені відчуття, що я маю маму і тата.
Після інтернату діти розуміють, що в них нічого немає. І починають думати, що їм всі щось винні, особливо держава. Не буде такого. Якщо чогось у тебе нема, то йди і добивайся цього. Не треба жалітися. Треба вчитися від старших і не прогинатися під інших.
Бажаю Вам брати від цього світу всі ресурси та можливості. Бо все залежить тільки від нас самих!
Майте силу волі!
Наталя
*Ім’я та фото змінено з метою безпеки